![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
carabaas«Весна 1933 року прийшла страшна. З настанням тепла ставало гірше: ноги розпухли, під очима виникали синці, ноги набрякали. Пам’ятаю, як одного дня устав мій братик, вийшов вранці надвір, а потім вертається в хату. Заліз на піч і каже: «Мамо, я буду вмирати». А мати йому: «То так тобі здається, сину». Вони його дуже жаліли. «Ні, буду вмирати», - каже він. Ліг на подушку, захрипів, з рота пішла піна. Так я залишилася без братика».
(Лисюк Марія Іванівна, 1922 року народження);
«Люди помирали сім’ями. І майже не було в селі такої хати, де б не було мертвих. Моя мати десь почула, що біля Тхорівки були кагати качанів кукурудзи. Качани вже забрали, а зерен кукурудзи можна ще можна було назбирати. З кількома жінками з пухлими ногами пішла туди і моя мати. Хто приліз туди та наївся зерен кукурудзи, то качався по полю від болю в животі, а хто вже й пучками не міг вхопити тієї зерни, то гриз її зубами на землі разом із сміттям. Такі вже додому не поверталися, там вони залишалися лежати покотом мертві». (Вуйко Олександра Іванівна, 1916 року народження);
«Люди їли, що бачили. В селі не було ні кота, ні собаки, все поїли. А сусіди наші їли жаб, щоб вижити».
(Церковнюк Філіна Трохимівна, 1928 року народження);
«У нас з хати забрали все, що можна було їсти. Люди пухли з голоду. У селі вимерло більше половини людей. А коли прийшла весна, то накидалися на все, що розпускалося: бруньки, молочай, всілякі бур’яни. Паслися, як кури, бо дуже хотілося їсти, а помирати було неохота. Були і випадки людоїдства. Батько наш пішов у колгосп, там почали давати йому якусь похльобку і кусочок хліба. Він їх нам приносив. Так якось і вижили.»
(Білоус Іван Корнійович, 1924 року народження).
(Лисюк Марія Іванівна, 1922 року народження);
«Люди помирали сім’ями. І майже не було в селі такої хати, де б не було мертвих. Моя мати десь почула, що біля Тхорівки були кагати качанів кукурудзи. Качани вже забрали, а зерен кукурудзи можна ще можна було назбирати. З кількома жінками з пухлими ногами пішла туди і моя мати. Хто приліз туди та наївся зерен кукурудзи, то качався по полю від болю в животі, а хто вже й пучками не міг вхопити тієї зерни, то гриз її зубами на землі разом із сміттям. Такі вже додому не поверталися, там вони залишалися лежати покотом мертві». (Вуйко Олександра Іванівна, 1916 року народження);
«Люди їли, що бачили. В селі не було ні кота, ні собаки, все поїли. А сусіди наші їли жаб, щоб вижити».
(Церковнюк Філіна Трохимівна, 1928 року народження);
«У нас з хати забрали все, що можна було їсти. Люди пухли з голоду. У селі вимерло більше половини людей. А коли прийшла весна, то накидалися на все, що розпускалося: бруньки, молочай, всілякі бур’яни. Паслися, як кури, бо дуже хотілося їсти, а помирати було неохота. Були і випадки людоїдства. Батько наш пішов у колгосп, там почали давати йому якусь похльобку і кусочок хліба. Він їх нам приносив. Так якось і вижили.»
(Білоус Іван Корнійович, 1924 року народження).
